Біля невеликого ресторанчика на тихій вулиці люди заходили й йшли без зупинки. Це був день, як і будь-який інший — сповнений шуму та поспіху.
Неподалік повільно наближалася літня жінка. Її кроки були легкими, майже невпевненими. На ній був простий одяг, зношений часом. Її очі виражали втому, але водночас і тиху гідність.
Вона зупинилася перед входом до ресторану. Зазирнула всередину. Побачила людей, що сиділи за столами — гори тарілок, сміх, розмови. Вона стояла там кілька секунд, ніби збираючись із духом.
Вона зробила маленький крок уперед… потім знову зупинилася.
Здавалося, ніби всередині неї розгорталася боротьба: попросити про допомогу чи мовчати.
Нарешті вона глибоко вдихнула і підійшла до офіціанта, який стояв біля дверей.
Тихим, майже крихким голосом вона промовила:
«Будь ласка… якщо у вас залишилися залишки їжі… чи не могли б ви віддати їх мені? Я сьогодні нічого не їла».
Її слова були простими, але сповненими щирості.
Офіціант мовчав. Він подивився на неї. У його погляді не було поспіху, але й негайної відповіді також. Здавалося, ніби він був глибоко задуманий, шукаючи щось у собі.
На мить час ніби зупинився.
Жінка трохи опустила очі, чекаючи.
Проста мить… але наповнена значенням.
І в цю саму мить — перш ніж встигло бути сказано хоча б одне слово — сцена обривається.
Бо іноді справді важлива не сама відповідь…
а те, що розгортається всередині нас під час цієї тиші.
